Р-7: відмінності між версіями

Р-7

Призначення	Бойова/Орбітальна ракета-носій
Країна	СРСР
Розміри
Діаметр	м м
Маса	280;000 кг кг
Ступенів	2
Споріднені ракети
Історія запусків
Статус	неактивна
Перший ступінь
Двигуни
Тяга	кН кН
Питомий імпульс	секунд с
Тривалість горіння	секунд с
Паливо
Другий ступінь
Двигуни
Тяга	кН кН
Питомий імпульс	секунд с
Тривалість горіння	секунд с
Паливо

Ракета Р-7

Р-7 (8К71) — радянська двоступенева міжконтинентальна балістична ракета, несла ядерний бойовий заряд і могла його доставити практично в будь-яку точку території «вірогідного противника». Стала основоположником цілого сімейства носіїв космічного призначення. Глибокі модифікації даної ракети використовуються й понині й є основою для Російської пілотованої та непілотованої космонавтики.

Історія

Створення

Попередні дослідження зі створення такої ракети почались 1950 р. при виконанні робіт з теми Н3 [наукового завдання] «Дослідження перспектив створення РДД [Ракет Дальної Дії] різних типів з дальністю польоту 5000-10000 км з масою бойової частини 1…10 т». Тема виконувалась за Постановою від 4 грудня 1950 р. До роботи залучались ОКБ-456 (В. П. Глушко), НДІ-885 (М. С. Рязанський, Н. А. Пилюгін), НДІ-3, НДІ-4 (А. І. Соколов), ЦІАМ, ЦАГІ (А. А. Дородніцин, В. В. Струминський), НДІ-6 (Воротов), НДІ-125 (Б. П. Жуков), НДІ-137 (Костров) і НДІ-504 (Карпов), НДІ-10 (В. І. Кузнєцов) і НДІ-49, математичний інститут ім. Стеклова А. Н. й інші.

При виконанні теми досліджено значний обсяг проблемних, на той час, питань і намічено шляхи їхнього вирішення, доведена принципова можливість створення складуваних балістичних ракет, що працюють на компонентах палива «рідкий кисень — гас», з корисним вантажем 3-5 т. Було з'ясовано, що основні складності з'являться при створенні двигунів тягою 200–300 тс з питомим імпульсом в порожнині 325 с, автономних і радіотехнічних засобів управління польотом, конструкції і теплоізоляції головної частини, яка входить в атмосферу на швидкості 6000-7000 м/с і т. д.

Було проведено детальний вибір схеми ракети, її оптимальних параметрів, кількості ступенів, початкової маси, тяги двигунів й інших характеристик.

Продовженням теми Н3 стала тема Т-I «Теоретичні і експериментальні дослідження з створення двоступеневої балістичної ракети з дальністю польоту 7000-8000 км». Роботи проводились згідно з Постановою від 13 лютого 1953 р. Метою теми Т-I була розробка ескізного проекту двоступеневої балістичної ракети дальньої дії масою до 170 т з головною частиною, яка відокремлюється, масою 3000 кг і дальністю 8000 км.

В жовтні 1953 року за вказівкою заcтупника Голови Ради Міністрів СРСР В. А. Малишева маса головної частини збільшувалась до 5500 кг при збереженні дальності польоту, в зв'язку з чим вимагалась серйозна переробка проекту (оскільки з головною частиною такої маси спроектована ракета могла забезпечити дальність 5500 км).

В січні 1954 року відбулась нарада головних конструкторів С. П. Корольова, В. П. Барміна, В. П. Глушка, Б. М. Конопльова, В. І. Кузнєцова, Н. А. Пилюгіна з участю М. І. Борисенка, К. Д. Бушуєва, С. С. Крюкова і В. П. Мішина, на якій обговорювались подальші роботи з ракетою у зв'язку зі збільшенням маси головної частини. На нараді ухвалено використання уніфікованого двигуна відносно невеликих розмірів для всіх блоків, обмеження габаритів блоків, що давало змогу транспортувати їх залізничним транспортом. Через умови експлуатації довелось створювати стаціонарне наземне обладнання з нетрадиційним способом підвіски ракеті на спеціальних фермах, які відкидаються, що дозволило не навантажувати нижню частину ракети при стоянці і зменшити її масу.

Для забезпечення заданої точності стрільби розкид імпульсу наслідків тяги двигунів має бути в чітко фіксованому діапазоні, однак на стадії ескізного проектування ОКБ-456 (В. П. Глушко) не змогло вирішити цю проблему. Тому вирішено керувальними органами вперше використати рульові камери, які забезпечували б кінцевий ступень тяги після вимкнення основного маршового двигуна й імпульс наслідків, який вимагався. Через відмову В. П. Глушка від розробки рульових двигунів С. П. Корольов доручив цю роботу М. В. Мельникову. Рульові двигуни з вузлами качання, суміщені з магістралями підводу компонентів палива, які відбирались за турбонасоснім агрегатом основного двигуна, мали тягу 2,5 тс. На кожному боковому блоці встановлювалось два рульових двигуна, а на центральному блоці — чотири.

Створення рульового двигуна вимагало вирішення багатьох науково-технічних проблем і нових конструкцій, які були використані з подальшим розвитком в наступних розробках. Серед них: камера згорання, яка працює на паливі «рідкий кисень і гас Т-1», охолоджується гасом і має високі для того часу енергетичні і масові характеристики; герметичні поворотні вузли, суміщені з магістралями підводу компонентів палива, які забезпечують качання камери згорання на кут 45 градусів і мають малі моменти тертя; піроклапан, який працює в рідкому кисні, що уможливило суттєво зменшити імпульс тяги наслідку; пірозапалювальний пристрій для рідкого палива при запуску камери згорання. Вперше створені методики визначення моментів тертя, дисбалансу, інерції і асиметрії тяги в процесі вогневого випробування двигуна і комплексне відпрацювання (випробування) повністю зібраного двигуна, що скоротило кількість матеріальної частини для відпрацювання.

Внаслідок обговорення всіх цих питань було ухвалено основні характеристики ракети Р-7:

Маса заправленої ракети 279 т, маса незаправленої ракети 26,5 т, маса корисного вантажу (ГЧ) 5,37 т, стартова тяга двигунів 403,4 тс, дальність стрільби 8000 км, максимальна висота траєкторії 1130 км, максимальна довжина 34080 мм.

В лютому 1954 року були узгоджені основні етапи відпрацювання ракети і 20 травня 1954 року прийнято Постанову з розробки двоступеневої балістичної ракети Р-7 (8К71). Постановою визначались: головний розробник ОКБ-1 НДІ-88 і співвиконавці ОКБ-456 (двигуни), НДІ-885 (системи управління), ДСКБспецмаш (наземне обладнання), НДІ-10 (гіроприлади), КБ-11 (спеціальний заряд), НДІ-4 МО (полігонні випробування).

Постановою від 28 червня 1954 р. «Про план НДР [науково-дослідницьких робіт] зі спеціальними виробами» уточнювались зміст, порядок і строки робіт над міжконтинентальною балістичною ракетою Р-7.

У наказі міністра оборонної промисловості від 6 липня 1954 року особливо зазначалось, що створення ракети Р-7 є завданням державної ваги і всі роботи слід закінчити в зазначений строк.

Ескізний проект ракетного комплексу Р-7 був готовий в середині липня 1954 р. Такі швидкісні темпи були забезпечені значним використанням наробок з теми Т-1.

Конструкція ракети Р-7 принципово відрізнялась від усіх раніше розроблених ракет своєю компоновочною і силовою схемами, габаритами і масою, потужністю рушійних установок, кількістю і призначенням систем тощо Вона складалась з чотирьох однакових бічних ракетних блоків, які прикріплювались до центрального блоку. За внутрішньою компоновкою бічні і центральний блоки були аналогічні одноступеневим ракетам з «переднім» розташуванням баку окисника. Паливні баки всіх блоків були «несучими». Двигуни всіх п'яти блоків починали працювати з Землі. При розділенні ступенів бічні двигуни вимикались, а центральна частина продовжувала політ другим ступенем. На кожному блоці встановлювався уніфікований чотирикамерний РРД з тягою 80 — 90 тс кожен. Апаратура автономного управління була дуже громіздкою і розташовувалась, переважно, в міжбаковому відсіку центрального блоку у великих (висотою біля 1 м) стійках — касетах. Система управління включала автомат стабілізації, який забезпечував нормальну і бічну стабілізацію, регулювання уявлюваної швидкості й радіосистему управління дальністю і напрямком.

При пакетній схемі, прийнятій для ракети Р-7, неможливо було обійтись без регулювання рушійних установок. Спершу вирішили обмежитись лише найнеобхіднішими системами, тому на центральному блоці встановили систему регулювання одночасного спорожнення баків, оскільки відсутність такої системи призводила до значної втрати дальності. Головна частина ракети, яка повинна входити в щільні шари атмосфери зі швидкістю 7900 м/с (що в 2,5 рази більше швидкості головної частини ракети Р-5), конусом з кутом полураствора 11 градусів, довжиною 7,2 м і масою 5500 кг.

У висновках з проекту ракети Р-7 було відмічено, що на стадії технічного проекту вимагаються значні експериментальні роботи з головної частини, дослідження і відпрацювання систем регулювання РУ, відпрацювання камер згорання з високими енергетичними характеристиками, відпрацювання апаратури системи управління, відпрацювання органів управління (рульові камери) і систем розділення. На центральному блоці встановили систему регулювання одночасного спорожнення баків, оскільки відсутність такої системи призводила до значної втрати дальності.

Ескізний проект ракети Р-7 розглядала експертна комісія на чолі з академіком М. В. Келдишем, до якої входили видатні вчені і представники замовника. Комісія визнала, що надані матеріали можуть бути покладені в основу подальших робіт.

20 листопада 1954 року ескізний проект ракети Р-7 було схвалено Радою Міністрів СРСР.

В листопаді 1954 р. в ОКБ-1 відбулась нарада з участю К. Н. Руднєва, В. П. Барміна, Н. А. Пилюгіна, М. С. Рязанського і представників замовника. На нараді розглянули пропозицію ОКБ-1 про збирання пакету ракети не вертикально на стартовій споруді, як передбачалось у проектних розробках, а горизонтально в монтажному корпусі і в зібраному вигляді підвішувати ракету в стартовій системі за силові вузли на бічних блоках в місцях їхнього кріплення до центрального блоку.

Пропозиція була сприйнята неоднозначно: слід було змінювати вже налагоджений механізм організації робіт, але пропозиція була настільки вагомою, що всі сумніви відпали.

20 березня 1956 р. прийнято Постанову про заходи із забезпечення випробувань ракети Р-7 й інші заходи, які створюють сприятливі умови для її розробки. Значно зріс темп робіт з відпрацювання ракети Р-7, а з ним і навантаження на виконавців, для яких запровадили акордну оплату праці і додаткове преміювання.

Робота з ракетою Р-7 до її повного закінчення складалась з трьох етапів: перший полягав у доробці проекту відповідно до зауважень експертної комісії, виготовлення двох партій ракет для стендових і однієї для льотних випробувань; другим етапом було випробування сереії ракет за повною програмою, внесення за їхніми результатами необхідних змін і подальше вдосконалення ракет; третій етап — виготовлення партії ракет з уточненими характеристиками для проведення льотних випробувань.

На першому етапі значні складності викликало відпрацювання рульового двигуна. Довелось створити спеціальну випробувальну станцію, обладнану необхідною вимірювальною апаратурою, на дослідному заводі організувати спеціальне виробництво, розробити і освоїти технологію виготовлення рульових двигунів і забезпечити їхнє постачання для автономних випробувань і спільного відпрацювання з двигуном ОКБ-456, а також підготувати їхній комплект для першого і другого етапів випробувань.

Відпрацювали схему запуску двигунів, яка повністю виключала аварійну ситуацію в момент відриву ракети від стартової системи.

Розробка конструкторської документації на ракету Р-7 почалася ще 1953 р. після наради у Головного конструктора, на якій був присутній Міністр оборонної промисловості Д.Ф.Устінов. Він наголосив на важливості і терміновості завдання і обіцяв всебічну допомогу колективу.

Крім робочої документації на штатну ракету створили документацію на повнорозмірні макети для експериментального відпрацювання всіх систем ракети.

Випробування

В 1956 р. виготовлено по два комплекти блоків А (центрального) і Б (одного з бічних) для стендових випробувань і три макетні зразки для наземного відпрацювання. Одночасно виготовлено перший льотний зразок, заводські контрольні випробування якого проводились у філіалі № 2 НДІ-88 (згодом НДІ-229), внаслідок неготовності заводської контрольно-випробувальної станції. Незважаючи на всі складності, перший льотний зразок ракети Р-7 в кінці 1956 р. відправили на полігон.

у другій половині 1956 р. ухвалено рішення про підключення до серійного виготовлення ракети Р-7 Куйбишевського авіаційного заводу "Прогрес" (А. Я. Ліньков). Перші ракети на заводі «Прогрес» збирались з деталей і вузлів, виготовлених на заводі № 88. Згодом при заводі «Прогрес» організували філіал ОКБ-1 на чолі з заступником Головного конструктора Д. І. Козловим.

Новітність конструкції ракети, нові принципи створення пускової установки вимагали проведення значного обсягу експериментального відпрацювання систем ракети і ракети загалом. Слід було провести і навчання служб новостворюваного полігону. З цією метою створюється комплексна програма випробувань:

1. Випробовується в реальних умовах розроблена система радіокерування польотом ракети Р-7. Випробування проводились на ракеті Р-5Р. Замість головної частини на ракеті Р-5Р встановлювався контейнер з бортовою апаратурою цієї системи. З 31 травня по 15 червня 1956 р. здійснено три успішні запуски ракети Р-5Р.

2. Випробовується в реальних умовах польоту система регулювання ракети Р-7: система одночасного спорожнення баків центрального блока, система регулювання уявлюваної швидкості; система нормальної і бічної стабілізації, телеметричної системи «Трал» і системи контролю «Факел». Відпрацювання здійснювалось на ракеті М5РД на ГЦП за два етапи по п'ять пусків в кожному (перший етап з 16 лютого по 23 березня 1956 р., другий — з 20 липня по 18 серпня 1956 р.). Випробування були успішними.

3. Відпрацьовується безударний вихід ракети зі стартової системи, на Ленінградському металевому заводі (ЛМЗ), на якому були бетоновані колодязі діаметром 19 м, призначені свого часу для виготовлення гарматних башт, і два 300тонних крана, що дозволяло піднімати заправлену ракету.

Ці випробування дозволили здійснити контрольне збирання і перевірку функціонування всіх систем і агрегатів нової пускової установки, яка отримала назву «Тюльпан», в заводських умовах і перевірити безударний вихід ракети з пускової установки при імітації старту. Потім пускову установку розібрали і відправили для монтажу на стартовий комплекс ракети Р-7.

Випробування проводились з макетно-технологічним зразком ракети Р7-СН, баки якого заправляли водою з антикорозійною присадкою. Для цього ракета встановлювалась у налагоджену пускову установку, заправлялась до стартової маси і піднімалась (імітація старту) двома кранами на спеціальній траверсі, закріпленій за силові головки бічних блоків. При цьому вимірювались швидкість руху і кути елементів пускової установки (нижніх направляючих), які відходили від ракети, опорних ферм, кабель-щогли тощо. Перерахунком дослідних даних, незважаючи на недостатньо повну імітацію старту (різниця в швидкостях виходу ракети з пускового пристрою й інші параметри), отримано висновок про безударний вихід ракети з пускового пристрою при реальному запуску.

На ЛМЗ також відпрацьовано технології збирання ракети з блоків, придатних до транспортування в «пакет», методика і технологія встановлення ракети на пускову установку, передавання її маси на опорні ферми, вертикалізація і розвертання ракети на визначений кут.

Випробування проводились з червня до вересня 1956 р., після чого пускову установку і ракету Р7-СН розібрано для відправки на полігон для монтування і налаштування технічного і стартового комплексів. На початку грудня 1956 р. ракета Р7-СН прибула на полігон.

4. Проводяться вогневі випробування ракетних блоків і ракети загалом (з липня 1956 р. до березня 1957 р.) на стендовій базі філіалу № 2 НДІ-88, збудованій спеціально для відпрацювання ракети Р-7.

Випробування включали холодні випробування окремих блоків для відпрацювання режимів заправки і підживлення баків рідким киснем і азотом, отримання даних про температурні режими у баках, паливних магістралях і відсіках блоків, а також вогневі випробування окремих блоків для перевірки режимів запуску і роботи маршових і рульових двигунів у складі рушійної установки, перевірки працездатності систем живлення двигунів, отримання даних про температурні і вібраційні навантаження на елементи конструкції блоків, перевірку реальних динамічних характеристик апаратури автомата стабілізації і систем регулювання уявлюваної швидкості і спорожнення баків.

Здійснено п'ять вогневих випробувань трьох бічних блоків (15 серпня, 1 і 24 вересня, 11 жовтня і 3 грудня 1956 р.), три випробування центрального блока (27 грудня 1956 р. блок 2ЦС, 10 і 26 січня 1957 р. блок 1ЦС) і вогневі випробування двох зібраних в «пакет» ракет (20 лютого «пакет» 2С, 30 березня 1957 р. «пакет» 4СЛ — льотний варіант).

Вогневі випробування всіх трьох бічних блоків пройшли задовільно. Рушійні установки запускались відповідно до встановленої циклограми. При підготовці до вогневих випробувань першого центрального блока після заправки киснем сталась аварія: через гідроудари зруйнувалась тунельна труба подачі кисню в двигун і весь кисень витік. Причиною аварії став перегрів рідкого кисню в тунельній трубі через її велику довжину. Для усунення цього недоліку запроваджено постійне протікання кисню з нижньої точки трубопроводу на викид, який згодом замінено системою циркуляції. Після ремонтно-відновлювальних робіт випробування продовжились і дали позитивні результати. Перше випробування ракети тривало лише 20 с завдяки зменшенню заправки компонентами палива. В наступних випробуваннях час роботи рушійних установок всіх блоків відповідав часу їхньої роботи при польоті, а бортовою системою управління польотом здійснювались відхилення рульових камер на максимальні кути.

Паралельно з вогневими випробуваннями на спеціальному стенді відпрацьовано відстикування наземних комунікацій і технологію обслуговування хвостових відсіків ракети на старті, за результатами яких скоректовано експлуатаційну документацію Паралельно з вогневими випробуваннями на спеціальному стенді відпрацьовано відстикування наземних комунікацій і технологію обслуговування хвостових відсіків ракети на старті, за результатами яких скоректовано експлуатаційну документацію.

5. Відпрацьовується кабіна обслуговування пускової установки і перевіряється її сполучення з хвостовими відсіками блоків ракети. Ці роботи проводились у філіалі № 2 НДІ-88 з метою перевірки роботи всіх механізмів кабіни обслуговування, методики її розгортання і відведення в нішу, а також перевірка можливості і зручності обслуговування хвостових відсіків ракети з майданчиків кабіни. Для цього зібрано спеціальну установку, яка складалась з реальної кабіни обслуговування і макетів хвостових частин блоків ракети. Під час випробувань кабіна багаторазово висувалась з ніші, піднімались її майданчики, розкладались і приєднувались до хвостових відсіків ракети заправні шланги, а також складання і евакуація кабіни в нішу. Після закінчення випробувань кабіну відправили на полігон для монтування на стартовій системі.

6. Відпрацьовується система відокремлення бічних блоків ракети від центрального на спеціальній установці у філіалі № 2 НДІ-88 з метою визначення реальних характеристик і параметрів системи розділення блоків. Результати вимірів показали, що система розділення функціонує нормально і її параметри не перевищують проектних значень.

7. Відпрацьовується технологія підготовки ракети до запуску і взаємодія служб полігону.

В грудні 1956 р. на полігон доставлено першу ракету Р-7-СН для налагоджувальних робіт.

Програма цих робіт як частина загальної програми відпрацювання ракети Р-7 передбачала:

— на технічній позиції — повний обсяг механозбиральних робіт з ракетою, перевірку герметичності всіх магістралей ракети, перевірку зручності обслуговування систем ракети з агрегатів наземного обладнання і відпрацювання технічної документації на підготовку ракети і навчання обслуги;

— на стартовій позиції — транспортування ракети, підйом у вертикальну позицію і встановлення на пусковий пристрій, вертикалізація і прицілювання, підключення до ракети всіх пневмо- і гідрокомунікацій, заправку ракети компонентами палива, газами і проведення всіх передстартових операцій (опускання ферм обслуговування, відведення кабіни обслуговування в нішу), відстріл пневмо- і гідроколодок від ракети, зливання компонентів палива і евакуація ракети зі стартової позиції, відпрацювання технічної документації і навчання бойової обслуги.

Під час робіт контролювались готовність до роботи і наладка всіх служб полігону.

Випробування здійснювались в грудні 1956 — лютому 1957.

В грудні 1956 здійснено літакові обльоти всіх пунктів полігонного вимірювального комплексу, які розташовані вздовж траси польоту і в районах падіння головної частини.

В березні 1957 р. на технічну позицію полігона прибула перша ракета Р-7 (№ 5) для проведення ЛКВ. Процес підготовки ракети передбачав електропневмовипробування кожного блоку, перевірку співвісності блоків ракети після транспортування, збирання пакету, електро- і пневмовипробування ракети загалом (автономні і комплексні випробування), встановлення пневматичних і гідравлічних колодок на блоки ракети для приєднання на стартовому комплексі наземних магістралей, перекладання «пакета» на установник і пристикування головної частини.

10 квітня 1957 р. відбулось перше засідання Державної комісії з проведення льотних випробувань (комісію затвердила Рада міністрів 31 серпня 1956 року), в складі В. М. Рябікова (голова), М. І. Нєдєліна (заступник голови), С. П. Корольова (технічний керівник), В. П. Барміна, В. П. Глушка, В. І. Кузнєцова, А. Г. Мрикіна, Н. А. Пилюгіна, М. С. Рязанського (заступники технічного керівника), С. М. Владімірского, А. І. Нестеренка, Г. Н. Пашкова, І. Т. Пересипкіна і Г. Р. Ударова.

С. П. Корольов на засіданні комісії доповів про результати експериментального відпрацювання і про підготовку ракети Р-7 до початку льотних випробувань. Вагомими аргументами про готовність ракети до льотних випробувань були позитивні результати вогневих стендових випробувань блоків і ракети загалом. В своїй доповіді С. П. Корольов торкнувся також структури випробувальних обслуг і їхнього персонального складу, схеми контролю відповідальних операцій підготовки ракети до запуску («виконавець-контролер випробувального управління — контролер Головного конструктора»), яка широко використовувалась в подальших роботах, особливо при підготовці пілотованих космічних комплексів.

Льотні випробування мали перевірити правильність принципових рішень, закладених в конструкцію ракети, двигунів, системи управління, комплексу наземного обладнання; здійснити їхнє вдосконалення і відпрацювання в льотних умовах; отримати і накопичити дані з дальності і кучності при запусках на розрахункову дальність 6314 км; а також отримати дані для всіх систем і агрегатів ракети, комплексу наземного обладнання і вимірювальних засобів.

Виходячи з цих завдань метою перших запусків було відпрацювання техніки старту, динаміки керованого польоту першого ступеня і процесу розділення ступенів, а наступних — перевірка і відпрацювання системи радіоуправління, динаміки польоту другого ступеня і руху головної частини до мети. Крім того, дві ракети з дванадцяти, призначених для ЛКВ, після відповідних доопрацювань використали для запуску перших двох штучних супутників Землі типу «ПС».

Перші запуски

5 травня 1957 р. ракету Р-7 № 5 вивезено на стартову позицію. Роботи з підготовки ракети до запуску на стартовій позиції, враховуючи новизну і відповідальність, були поділені на кілька днів, зокрема заправка ракети компонентами палива передбачалась на восьмий день.

Перший запуск відбувся 15 травня 1957 р. о 19 год. 01 хв. за московським часом. За візуальними спостереженнями політ проходив нормально до 60 с, потім в хвостовому відсіку помітили зміни в полум'ї газів, які витікають з двигунів. Обробка телеметричної інформації показала, що на 98 с польоту відвалився бічний блок Д і ракета втратила стійкість. Причиною аварії була негерметичність паливної магістралі пального. У цьому запуску отримано дані про динаміку старту і керованого польоту 1 ступеня.

Другий запуск, призначений на 11 червня 1957 р., не вдався, незважаючи на три спроби: при перших двох спробах через примерзання тарелі головного кисневого клапана блоку В скидалась схема запуску, на третій спробі аварійно вимкнулись рушійні установки на режимі попереднього ступеня через помилку, допущену на технічній позиції при установці клапана азотної продувки магістралі окисника центрального блоку. Ракету зняли с пускового пристрою і повернули на технічну позицію.

Третій запуск відбувся 12 липня 1957 р. о 15 год. 53 хв. На 33 с польоту ракета втратила стійкість. Причиною аварії було замикання на корпус ланцюгів керівного сигналу інтегрувального приладу по каналу обертання.

Четвертий запуск 21 серпня 1957 р. о 15 год. 25 хв. пройшов успішно і ракета вперше досягла району мети. Основним недоліком цього запуску було руйнування головної частини в щільних шарах атмосфери на низхідній ділянці траєкторії, до того ж експериментальних даних про причини цього руйнування не одержано, оскільки телеметричні записи припинились за 15-20 с до падіння головної частини. Аналіз елементів конструкції головної частини, які впали, дозволив встановити, що руйнування почалось з наконечника головної частини, і одночасно уточнити розмір знесення її теплозахисного покриття. Це дозволило доробити документацію на головну частину, уточнити компоновку, розрахунки конструкції і міцності, і виготовити її в найменші строки для чергового запуску.

В засобах масової інформації 27 серпня 1957 р. опубліковано повідомлення ТАРС, що в Радянському Союзі випробувано міжконтинентальну балістичну ракету.

Черговий запуск ракети Р-7 7 вересня 1957 р. переважно підтвердив результати попереднього запуску.

Позитивні результати польоту ракет на активній частині траєкторії дозволили використати їх для запуску перших двох штучних супутників Землі (типу «ПС»). Їхніми носіями були ракети № 1ПС и 2ПС, які допрацювали з врахуванням необхідних завдань і досвіду льотного відпрацювання. Загалом виведення двох перших штучних супутників Землі було успішним.

За результатами шести запусків ракети Р-7 допрацьовані головна частина (замінена новою) і система її відокремлення, використані щілинні антени телеметричної системи «Трал» та ін., ефективність яких підтвердили наступні запуски.

Льотно-конструкторські випробування другого етапу закінчились запусками ракет Р-7 24 травня і 10 липня 1958 р., при цьому вперше повністю успішно пройшов запуск ракети Р-7 29 березня 1958 р.

Програму льотно-конструкторських випробувань експериментальних ракет Р-7 в основному було виконано. Отримано дослідні дані, які довели правильність основних принципових рішень, закладених в конструкцію ракети, двигунів і систему управління. Відпрацьовано техніку старту, динаміку керованого польоту на 1 і 2 ступенях, систему радіоуправління і відокремлення головної частини. Перевірено і реалізовано заходи, які забезпечують досягнення мети головною частиною. Отримано дослідні дані про дійсну траєкторію польоту на визначену дальність, прийняті достатні гарантійні запаси компонентів палива. Однак отриманих даних про розсіювання було недостатньо для повної оцінки кучності, хоча попередня оцінка показала, що розсіювання не перевищує меж, визначених при проектуванні. Отриманих даних про пружні коливання конструкції і тиски у рушійних установках з частотою 10-13 Гц на 1 ступені польоту було недостатньо для вичерпної відповіді на це питання.

В цілому ракета Р-7 з урахуванням усунутих в установлені строки зауважень і недоліків, виявлених і не усунутих в процесі випробувань, допускалась до чергового етапу льотних випробувань. Метою цих випробувань були перевірка основних льотних і експлуатаційних характеристик МБР Р-7 (конструкції третього етапу) вимогам Постанови від 20 травня 1954 р.; перевірка правильності і достатності конструктивних рішень, прийнятих за результатами ЛКВ ракет Р-7 другого етапу, які визначали надійність ракет, визначену дальність і точність стрільби, і видача рекомендацій про можливість прийняття конструкції третього етапу на озброєння Радянської Армії.

Спільні льотні випробування проводились з 24 грудня 1958 р. по 27 листопада 1959 р. Випробовувались 16 ракет, з яких вісім виготовлено на серійному заводе «Прогрес». Випробуванням передували контрольні вогневі стендові випробування спеціальної збірки, яка складалась з центрального і одного бічного блоку, проведені в серпні-листопаді 1958 р. на стендах філіалу № 2 НДІ-88. Випробування 17 листопада 1958 р., на якому бічний блок був закріплений за схемою «пакет», підтвердили ефективність заходів з виключенню резонансних коливань в контурі «пружна конструкція — рушійна установка», які раніше призводили до руйнування ракети на першому ступені польоту.

На ракетах третього етапу ліквідовано міжбаковий відсік приладів на центральному блоці (прилади розмістили в єдиному блоці у верхній частині блоків), впроваджено рульові двигуни підвищеної тяги і покращеної схеми їхнього живлення, СОБІС замість СОБ (для одночасного спорожнення всіх баків на кожному блоці і синхронізації їхнього спорожнення у визначених межах), змінені умови наддуву баків та інші конструктивні вдосконалення.

З 16 запущених ракет 10 досягли мети з визначеною точністю, дві ракети перевищили дальність на 1890 км через відхилення в роботі системи управління, одна ракета не долетіла до мети 28 км через ненормальну роботу системи наддуву трубопроводу окисника на кінцевому ступені, одна ракета перелетіла мету на 16,8 км через нестійку роботу системи радіоуправління і дві ракети припинили політ через відхилення в роботі рушійної установки.

Одночасно з проведенням ЛКВ здійснювались запуски космічних ракет-носіїв на базі ракет Р-7 третього етапу (вересень 1958 р. — листопад 1959 р.). Здійснено сім запусків автоматичних станцій.

Постановою від 20 січня 1960 р. міжконтинентальна балістична ракета Р-7 (8К71) прийнята на озброєння Радянської Армії.

В процесі створення ракети Р-7 вирішено деякі науково-технічні проблеми, які склали фундаментальну науково-технічну базу подальшого вдосконалення ракетних і перших космічних розробок.

Ракета Р-7 стала базовою для створення групи модифікацій

З кінця 1959 р. почались льотно-конструкторські випробування ракети Р-7А (8К74) з головною частиною нової конструкції і без системи радіоуправління. Дальність польоту ракети суттєво зросла. Спростили і методику підготовки ракети до запуску. Під час ЛКВ випробувано вісім ракет, з яких сім своє завдання виконали. Ракету Р-7А прийняли на озброєння, на заміну ракети Р-7. Двоступенева ракета Р-7 — ракета-носій «Спутнік» (8К71ПС і 8А91) забезпечила запуск перших трьох штучних супутників Землі, що дозволило почати дослідження довколаземного космічного простору.

Триступеневі ракети-носії 8К72 з блоком Е («Восток»), і 11А511 з блоком І («Союз») дозволили почати дослідження дальнього космосу і Місяця. Здійснені польоти пілотованих космічних кораблів (КК) «Восток», «Восход», а згодом і «Союз». Розгорнуто різнобічне вивчення космічного простору і створені умови для прикладного використання ракетно-космічної техніки в інтересах науки, оборони і народного господарства. Згодом ці ракети-носії використовували для запуску космічних кораблів типу «Зеніт», «Метеор», «Електрон», «Прогрес» та ін.

Чотириступенева ракета-носій 8К78 з блоками І, Л («Молнія») дозволила розширити дослідження дальнього космосу і Місяця. Здійснюються польоти автоматичних міжпланетних станцій до планет Марс і Венера. Продовжуються дослідження і експерименти з науковою і народногосподарською метою. З використанням цієї ракети здійснюються запуски супутників зв'язку типу «Молнія».

При створенні триступеневої і особливо чотириступеневої ракет-носіїв зустрілись нові проблеми, пов'язані переважно з запуском двигунів в умовах космічного простору і невагомості, які призводили до аварійних наслідків. перших запусків космічних об'єктів.

Значна роль в модернізації ракет типу Р-7, належить Куйбишевському філіалу ОКБ-1, а потім ЦСКБ (Д. И. Козлов) і заводу «Прогрес», який виготовляв ці ракети. Четвертий ступінь ракети 8К78 з 1965 року курують і виготовляють в НПО ім. Лавочкіна.

Основні характеристики ракети Р-7

Максимальна дальність стрільби, км	8000
Початкова маса ракети, т	280
Маса головної частини, т	5,3 — 5,5
Маса компонентів ракетного палива, які заправляються (рідкий кисень, гас, пероксид водню, газ), т	253
Швидкість в момент відключення РУ, м/с:
*Першого ступеня	2170
*Другого ступеня	6385
Тяга рушійної установки на землі (першого і другого ступенів), тс	403,4

Посилання

• http://www.energia.ru/energia/launchers/rocket-r7.html
• История создания и дальнейшее развитие Р-7
• В. Е. Гудилин. Ракетный комплекс Р-7
• Ракеты-носители семейства Р-7
• Как прятали «Семёрку»
• Старт номер сто. Документальный фильм Телестудія Роскосмосу
• Российские космические аппараты и космические корабли запущенные в 2007 году