Очікує на перевірку

Суровцова Надія Віталіївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Надія Віталіївна Суровцова
Надія Суровцова, 1914 р.
Народилася5 (17) березня 1896(1896-03-17)
Київ
Померла13 квітня 1985(1985-04-13) (89 років)
Умань
Громадянство Російська імперія→ УНР→СРСР СРСР
ДіяльністьДипломат, Історик
Alma materВіденський університет
Мова творівукраїнська
ПартіяКомуністична партія Австрії
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Надія Віталіївна Суровцова (5 (17) березня 1896(18960317), Київ — 13 квітня 1985, Умань) — українська громадська діячка, журналістка, авторка мемуарів. Редакторка іншомовних видань Міністерства закордонних справ УНР. Також перекладачка, за фахом історик. Доктор філософії.

Жертва сталінського терору.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Надія Суровцова народилася в Києві 18 березня 1896 року, а невдовзі її родина перебралась до Умані. Здобула гімназійну освіту із золотою медаллю. З метою вступу на Бестужевські вищі жіночі курси, вирушила до Санкт-Петербурга. Там її зацікавила Українська громада і «Українське студентське земляцтво»[1]. Після початку Першої світової війни продовжувала навчання і водночас працювала медсестрою в українському лазареті в Петербурзі на Тучковій набережній[2].

До 1917 року навчалася на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, брала активну участь в українському студентському житті. Як представниця групи Євгена Нероновича, що займала антивоєнні позиції, переїхала до Києва[3].

Після Лютневої революції 1917 р. і постання Центральної Ради, двісті українських студентів-петербурзців делегували Суровцову до Києва, на прийом до М. Грушевського. Як інструктор УЦР, вона проводила агітаційну роботу на Уманщині, їздила по селах, була заступницею голови уманської «Селянської спілки»[4].

Після повернення до Києва, незакінчену петербурзьку освіту продовжила в Київському університеті. Працювала в Українській Центральній Раді. Активний діяч Селянської Спілки, співробітник київської газети «Трибуна». У 1917 році редагувала чужомовні видання Міністерства Закордонних Справ у Києві. З 1 грудня 1917 року була призначена на посаду діловода Департаменту в справах біженців при Генерального Секретарства внутрішніх справ; де під орудою Володимира Винниченка, Олександра Шульгина і Костя Лоського співпрацювала з вихідцями з Галичини, Січовими Стрільцями братами Василем і Петром Дідушками, Іваном Чмолою, Євгеном Коновальцем[5].

Під час Гетьманату — співробітниця секретаріату Міністерства закордонних справ. За часів Директорії Н. Суровцову запрошено до складу української делегації, яка виїхала до Франції на Паризьку мирну конференцію. До Парижу вона не доїхала — затрималася у Швейцарії через політичну ситуацію.

Надія Суровцова

У 1918 році емігрувала до Австрії. Закінчила філософський факультет Віденського університету. Після захисту дисертації на тему «Богдан Хмельницький та ідея української державності», 30 червня 1920 року в університетській залі Відня їй присвоєно ступінь доктора філософії. Надія Віталіївна стала першою жінкою з України — доктором філософії[6]. Працювала викладачем у Віденській сільськогосподарській академії.

Брала участь у роботі жіночих організацій, зокрема, у роботі Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, була делегаткою на конгресах Ліги у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі та Вашингтоні. Член закордонної Національної Ради, заступниця голови Товариства прогресивних журналістів Європи, член австрійської філії групи Ромена Роллана й Анрі Барбюса «Клярте». На початку 1920-х рр. захопилася ідеологією марксизму. Суровцова підпала під ідейний вплив представника радянської України в Австрії Ю. Коцюбинського, та у 1924 році вступила до австрійської компартії[7]. Працювала в радянофільському і фінансованому з СРСР часописі «Нова громада» у Відні[8][9].

У 1925 році переїхала до СРСР, спочатку — до Москви, потім — до Харкова. Працювала в різних установах істориком, співробітницею у системі Головліту, кіноуправлінні, у радіотелеграфному агентстві, у Наркоматі іноземних справ; у РАТАУ. Ставши аспіранткою Дмитра Багалія, відомого історика України, працювала в Науково-дослідній Катедрі історії України ім. Д. Багалія. Її цікавив декабристський рух в Україні. У Харкові вона підтримувала тісні зв'язки й співпрацювала з відомими письменниками, вченими та художниками[10].

У 1927 році заарештована органами ГПУ СРСР, засуджена і заслана в табори ГУЛАГ СРСР. Звільнена лише 1954 року.

У 1956 році вона була реабілітована, а на початку 1957 р. переїхала у Київ, як «рівноправна громадянка України».

Незабаром повернулась до Умані де оселилась у батьківському будинку. Займалась літературною і громадською роботою, контактуючи з провідними письменниками того часу. Збирала книжки, скульптури, картини, впорядкувала бібліотеку для місцевого краєзнавчого музею, вела екскурсії там, а також у парку «Софіївка». Зібрала унікальні матеріали про парк та його героїню — графиню Софію Потоцьку, коли працювала в бібліотеках Львова і Києва. Усе зібране передала до польському історикові Єжи Лоєку, а той написав за цими й іншими матеріалами книжку «Історія гарної бітинки. Розповідь про життя Софії Віттової — Потоцької (1760—1822)».[11]

Очолювала товариство охорони пам'яток історії та культури, сприяла реставрації місцевого костелу і відкриттю в його приміщенні картинної галереї.

У 1958 році підготувала збірку новел «По той бік» (не видано). Залишила спогади. Останні місяці життя вона тяжко хворіла і 13 квітня 1985 року померла. Похована в Умані.

Вшанування

[ред. | ред. код]

Визнання прийшло до Надії Суровцової посмертно. Від 1989 р. і в 1990-х роках про неї з'являються публікації та спогади у періодичній пресі. У 1996 році Видавництво імені Олени Теліги за ініціативи й упорядкування Лесі Падун-Лук'янової, видало унікальні «Спогади» Н. Суровцової, а в 2001 році праці її «Листи», книгу першу[12].

В Умані за адресою: вул. Воїнів-інтернаціоналістів, 6 діє Меморіальний музей-квартира Надії Суровцової.

Також в Умані одну з вулиць названо ім'ям Надії Суровцової. У Черкасах на честь Надії Суровцевої також названо провулок[13]. У Вінниці вулицю Лавреньова перейменовано на честь Надії Суровцової.[14]

Перекладацька та творча діяльність

[ред. | ред. код]

Надія Віталіївна в умовах матеріальної скрути підробляла перекладами з різних мов. У результаті з'явились переклади українською наступних книжок[15]:

Пробувала себе й в оригінальній творчості: подавала публіцистичні статті до періодичних видань, написала п'єсу «За ґратами» для робітничого клубу «Єдність».

Її друкують харківські «Вісті», «Червоний клич», «Робітнича». «Комуніст», закордонні видання: нью-йоркські «Щоденні вісті», вінніпезька «Робітниця», канадські «Робітничі вісті»[16].

Твори

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Суровцова Надія Віталіївна
  • Суровцова Н. «Весно!», 1924.
  • Н.Суровцова. Спогади. — Київ: Видавництво ім. О.Теліги, 1996. — 432 с.
  • Надія Суровцова. Листи. — Київ: вид ім. Олени Теліги, 2001, 704 с.
  • Суровцова Н. Олізар та його відношення до декабристів // Наукові записки науково-дослідчої кафедри історії української культури. — Харків: Державне видавництво України. — 1927. — № 6. — С. 145 — 161.

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності / А.П. Коцура, н.в. Терес. — Київ : Книги - ХХІ, 2004. — С. 407. — ISBN 978-966-8653-95-7.
  2. ↑ Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 187. — ISBN 966-7018-58-Х.
  3. ↑ Дашкевич Я. Надія Суровцова // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / 2-ге вид., виправл. й доповн. — Львів: Львівське відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ / Літературна агенція «Піраміда», 2007. — С. 556.
  4. ↑ Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 188. — ISBN 966-7018-58-Х.
  5. ↑ Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 189. — ISBN 966-7018-58-Х.
  6. ↑ Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 190. — ISBN 966-7018-58-Х.
  7. ↑ Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 191. — ISBN 966-7018-58-Х.
  8. ↑ Рубльов, О. С. До історії вітчизняного совєтофільства початку 1920-х років : співробітництво Н. Суровцової у часописі «Нова Громада» (1923-1924) / О. С. Рубльов, П. Е. Синицький // Проблеми історії України XIХ – початку ХХ ст. – 2007. – Вип. 13.
  9. ↑ Гринько М. О. Нова громада // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. — Т. 23 : Нг — Ня. — 832 с. — ISBN 978-966-02-9624-4.
  10. ↑ а б Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності / А.П. Коцура, н.в. Терес. — Київ : Книги - XXI, 2004. — С. 409. — ISBN 978-966-8653-95-7.
  11. ↑ Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 202. — ISBN 966-7018-58-Х.
  12. ↑ Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 205. — ISBN 966-7018-58-Х.
  13. ↑ «Історія та культура України в нових назвах вулиць»: борці за незалежність України у ХХ столітті | Перейменування вулиць, провулків та скверів | НОВИНИ | Черкаси — офіційний портал міської ради, міського голови, виконавчого комітету. chmr.gov.ua. Процитовано 17 лютого 2024.
  14. ↑ Поштовий індекс вул. Надії Суровцової, м. Вінниця, Вінницький район, Вінницька область. Поштові індекси України - Postcode.in.ua (укр.). Процитовано 1 вересня 2024.
  15. ↑ Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності / А.П. Коцура, н.в. Терес. — Київ : Книги - ХХІ, 2004. — С. 408. — ISBN 978-966-8653-95-7.
  16. ↑ Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 196. — ISBN 966-7018-58-Х.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Суровцова_Надія_Віталіївна&oldid=43405400